Статистика сторінки
Слів у статті:
963
Символів в статті:
7426
Відвідувачів статті:
3733
Сторінку переглянуто:
3297

Виникнення права, особливості його розвитку

Директорія статі: ГоловнаСуспільство й КультураВлада й закон

Проблеми походження права, праворозуміння, зв'язку права та держави в юридичній науці до останнього часу були гостро дискусійними. Принципове розходження між різними типами праворозуміння полягає в розрізненні права та закону. Так, природно-правова теорія (яка найбільш оформлений, завершений вид прийняла в роботах вчених XVII–XVIII ст. — Т. Гоббса, Дж. Локка, О. Радищева та ін.) розрізняє право та закон (поряд з позитивним правом, тобто законами, які приймаються державою, існує вище, істинне, «природне» право, яке властиве людині з моменту її народження). Це сукупність природних, невід'ємних прав і свобод людини, що виступає критерієм права позитивного, але не співпадає з ним. Право і мораль ототожнюються, а джерело прав людини вбачається не в законодавстві, а в самій природі людини. Все, що в позитивному праві не співпадає з правом природним, не може вважатися правом. Головними ідеями природного права проголошувались: право на життя, право на приватну власність, Позитивісти, навпаки, вбачають у праві загальнообов'язковість, формальну визначеність, нормативність. В межах позитивістського розуміння права склалися такі основні концепції права:
— історична школа права (Ф. Савіньї, Г. Пухта та ін.), яка виходить з того, що право є загальним переконанням, яке не встановлюється договором, а виникає і розвивається поступово; право — це, насамперед, правові звичаї, а закони є завжди похідними від права звичного, «національного духу»;
— нормативістська школа права (Г. Кельзен, П. Новгородцев та ін.), що виходила з уявлення права як системи норм, певної піраміди, в основі якої знаходяться індивідуальні акти — рішення судів, договори, приписи, які підпорядковуються головній (конституційній) правовій нормі;
— марксистська теорія права (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін та ін.), яка розглядає право як зведену в закон волю панівного класу, зміст якої зумовлений характером виробничих відносин (право при цьому має певну самостійність і впливає на всі сфери життя суспільства, зберігаючи при цьому свою класову природу);
— психологічна теорія права (А. Росс, В. Лундштет, Л. Петражицький та ін.), в якій поняття і сутність права виводяться не через діяльність законодавця, а через психологічні закономірності — правові емоції людей, що поділяються на два основні види: переживання позитивного (встановленого державою) та інтуїтивного (особистого) характеру;
— теорія солідарізму (Л. Дюгі), основним положенням якої є твердження про те, що людина — це істота суспільна, колективна, яка не може жити окремо, а суспільство існує лише завдяки солідарності індивідів; право ж не створюється державою, а лише формулюється — право ставиться вище і законодавця, і держави в цілому;
— соціологічна школа права (Р. Паунд, Дж. Френк, С. Муромцев та ін.), що ототожнює право із судовими та адміністративними рішеннями, в яких вбачається «живе право»; таким чином право — це юридична діяльність, юридична практика та правопорядок, який підтримується державним примусом.

При всіх різних підходах до праворозуміння ніяке побажання, переконання або думка не можуть розглядатися як правова норма доти, доки вона не виражена в юридичному акті, прийнятому в особливому порядку. Держава безпосередньо пов'язана з правом і проводить через нього свої встановлення. Право не існує без держави, воно є її безпосереднім продуктом, породжується в процесі особливої державної діяльності — правотворчості. Держава стосовно права визначає необхідність правового реґулювання тих або інших відносин, встановлює політичні, правові та організаційні форми правотворчості, виявляє вольовий зміст права, забезпечує дотримання і виконання права всіма соціальними суб'єктами та у необхідних випадках вдається до примусу, якщо норми
права порушуються.
Отже, процес формування права як певної системи норм, що реґулюють суспільні відносини, історично пов'язаний із процесом формування держави, для якої був необхідний механізм загальнообов'язкового соціального реґулювання. Адже в умовах нової організації суспільства поведінка людей вже не могла реґулюватися звичаями. Тому
держава, як реґулятор суспільних відносин, встановлює загальнообов'язкові правила, норми поведінки людей та забезпечує їх здійснення. Сукупність цих норм і називають поняттям «право».

Право — це система загальнообов'язкових соціальних норм, встановлених та забезпечених державою і спрямованих на реґулювання суспільних відносин. Можна виділити такі особливості правових норм, що відрізняють їх від соціальних реґуляторів первісного суспільства:
1. Право встановлюється або санкціонується державою. (Соціальні норми первісного суспільства формуються протягом тривалого часу в процесі життєдіяльності членів цього суспільства).
2. Право має чітку зовнішню форму — виражається в формі законів, прецедентів або санкціонованих звичаїв. (Соціальні норми первісного суспільства не мають зовнішніх форм виразу, існують тільки у свідомості людей і реалізуються в їх поведінці).
3. Правові норми містять в собі вид і міру можливої поведінки, а також вид і міру можливого покарання за порушення нормативних розпоряджень. (Соціальні норми первісного суспільства такої деталізації не мають).
4. Право складається з норм, підтримуваних примусовою силою держави. (Соціальні норми первісного суспільства здійснюються в основному в силу звички, добровільно і забезпечуються всім суспільством).

Зазначені особливості норм права ще раз дозволяють підкреслити чіткий взаємозв'язок держави і права. Право не може існувати без держави, але й держава не може функціонувати без права — саме право реґулює всі сторони життя в державі, закріплюючи порядок формування і діяльності органів державної влади, їх стосунки між собою, визначає взаємовідносини між громадянами держави та ін. Держава є тією формою, в якій здійснюються як загальні, так і приватні інтереси, у якій знаходить своє зосередження все громадянське суспільство даної епохи, тому всі загальні встановлення опосередковуються державою, одержують політичну форму. Право ж здійснює в суспільстві самостійні функції, спрямовані на забезпечення нормального розвитку суспільства, тому воно виконує стосовно держави роль організуючу, закріплюючи структуру органів держави, їх компетенцію, відповідальність. Право забезпечує сталість, стабільність суспільних відносин, воно обмежує свавілля суб'єктів, формалізує поведінку, тим самим урегульовуючи суспільні відносини.

Перші нормативні узагальнення здебільшого являють собою державноCнормативні прояви індивідуального рішення або визнаного державою і захищеного звичаю. Наприклад, такі найдавніші юридичні пам'ятки, як «Закони Ману» в Стародавній Індії, «Закони царя Хаммурапі» у Вавилоні, «Закони ХІІ таблиць» у Стародавньому Римі, «Руська Правда» в Київській Русі відтворювали норми звичайного права, містили в собі прецеденти та деякі прямі закони. Перехід до правотворчості (тобто до формування норм права законодавчою, виконавчою і судовою владою) був здійснений значно пізніше. В ході подальшого розвитку суспільства той або інший елемент права набував домінуючого значення, починалося формування національних правових систем.

Стаття №129 | Переглянуто: 3297 | Додано: 13 грудня 2012 г.

Чому Ви ще не прокоментували? Залишіть свій коментар! Весь Інтернет заждався вже!

Ваше Ім'я Чол. Жін. Як нам Вас величати?
Антиспам захист

- Напишіть назву цього сайту по-українськи
(якщо Ви не в курсі, сайт називається "Вікіатлас")

Текст коментарю
   

На правах реклами:

© wikiatlas.org.ua 1995 - 2018 Копіювати текст тільки з прямою силкою на сайт ВікіАтлас – головна | Реклама