Людина та її національність

Організаторами потужних об’єднань, творцями великих націй виступають не маленькі люди, не багатотисячні юрми, кожна зі своєю волею. Вони боронять лише свій табір, обмежуючись власними інтересами чи інтересами своєї родини, яка є продовженням їх самих. Оце й усе, що можна вимагати від маленької людини в нашому суспільстві.

В історії будь-який приріст забезпечує раса людей, що вельми різняться між собою, його забезепечує мала купка вождів: засновників, керівників, організаторів, їхнє індивідуальне життя – це водночас вищі прояви життя суспільного. Ліквідуйте територіальні рамки, поліпшені ними, забудьте фундаторів, поклоніться Кількості, заберіть все в Якості – і ви побачите народження нових формацій, вартість яких зрівняється з вартістю пересічного члена суспільства. Цінність Італії вища за цінність особистостей, з яких складається італійський народ; так само цінність Франції вища за цінність окремих французів. Ані Італія, ані Франція не керувалися в давнину принципами загального виборчого права й рівності. Обидва ці принципи завдячують своєю появою поколінням володарів, героїв і творців, напівбогів і святих.

Справді-бо, національність – це не феномен раси, але з цього не випливає, що вона виникає як штучний результат акту спотвореної волі.

Зрозуміло, ми з девною часткою свободи вибору належимо до нашої раси, до нашої національності; але належать тоді, коли на це є мовчазна згода. Ця належність викликана, зумовлена безліччю благотворних сил, дорогих і улюблених, опиратися яким ми не можемо і яким підкоряємося зі щирим серцем дев’яносто дев’ять разів зі ста.

Між первісною природою у прямому й точному розумінні цього слова й світом знань, таких як юриспруденція чи інших, породжених більш-менш самоправно волею людини, існує проміжна царина, яку можна назвати другою природою: суспільство. Суспільство – це відбиток природи людини, її частина, без якої вона існувати не може. Національність – одна з моральностей цього природного стану. її можна назвати суспільним фактом. Для людини немає невблаганнішої потреби, ніж потреба жити спільно. Не можна позбавитися ані цієї потреби, ані суспільства, що її задовольняє, проте можна змінити національність, ба навіть скористатися національними відмінностями, щоб жити більш-менш поза будь-якою національністю.

Отже, національність зумовлена природою людини й визначається суспільством. Національність, що аж ніяк не є нашим простим волевиявленням, пов’язана з безліччю наших бажань, пристрастей, потреб, сподівань, звичаїв, з нашою мораллю, способом життя, манерою мислити й говорити. Національність врешті-решт моделює й наш фізичний вигляд. Вплив національності проявляється і в тому, що розкуте мислення й рішуча воля особистості відіграють роль, яка могла б бути визначальною, але такою вона є не завжди.

Щоб упевнитися в цьому, достатньо розглянути два випадки: зведена до самої себе, юридична формула ідеї нації руйнується, це ubibene, ibipatria*: якщо батьківщина – це те місце, де нам добре, то всюди, де добре, там і є батьківщина! Проте позбавлена юридичного антуражу ідея національності, природні, соціальні, історичні складові якої ми щойно розглянули, міцно стоїть на ногах. Авжеж, її можна ще прикрашати й полірувати.