Націоналізм, нація та національна держава

Найпершим питанням, яке постає перед дослідником націоналізму, є питання про ідентичність. Різноманітні вказування на труднощі з ідентифікацією націоналізму перетворилися на своєрідну «ритуальну фразу», присутню фактично в усіх творах.

Словами «націоналізм», «консерватизм» чи «лібералізм» позначають як традиції політичної думки (або концепції політичної філософії), так і політичні ідеології, що ґрунтуються на їхній основі. Традиції політичної думки існують як певні напрямки інтелектуальної діяльності. Відтак їм притаманна підвищена самокритичність: філософія починається із сумніву та існує як критичне мислення. Натомість політичним ідеологіям як певним сукупностям взаємопов’язаних ідей, цінностей, символів та ритуалів, призначених об’єднувати людей заради спільних політичних дій, властиве спрощення відповідної політичної філософії (обумовлене орієнтацією на масову свідомість).

Ідеологія є не відображенням дійсності, а певним проектом впливу на неї: вона пропонує ідеальний образ, який відповідає на питання «як має бути?». Кожен такий ідеал (у будь-якій ідеології) має свою центральну цінність. Творення суспільно-політичних ідей також змушує філософа віддавати перевагу одним цінностям на противагу іншим. Він змушений здійснювати вибір ціннісних орієнтацій, бо не в змозі перекласти таку відповідальність на «об’єктивну істину». Таким чином, питання ідентичності передбачає з’ясування того, що складає своєрідність, основу даної традиції політичної думки, яка цінність є найважливішою або центральною в даній політичній ідеології.

Простої відповіді на це питання не існує тому, що, по-перше, кожна з європейських традицій політичної думки лише поступово усвідомлює свою особливість, свою відмінність від інших традицій. (Здебільшого навіть введення у вжиток відповідних термінів відбувалося postfactum, коли традиція як така вже існувала). Якщо навіть погодитися з деякими дослідниками, що терміном «ідеологія» слід позначати як відповідну інтелектуальну традицію, так і її пристосування до потреб політичної практики, то таке термінологічне спрощення не дає якихось суттєвих переваг (бо постає необхідність відрізняти теоретичну основу ідеології від власне ідеології).

По-друге, будь-які традиції – у культурі, мистецтві, філософії та в політичному мисленні – не існують ізольовано одна від одної, а постійно взаємодіють. Це стосується також традицій політичної думки: вони не тільки перебувають у діалозі, а й переймають одна від одної окремі ідеї, що ускладнює проведення між ними чітких кордонів. Внаслідок взаємодії та взаємовпливу з’являються такі поєднання ідей, які змушують дослідників говорити, наприклад, про ліберальний консерватизм, чи консервативний лібералізм. Але тут потрібно мати на увазі, що всі наші поняття і класифікації приречені бути своєрідними ідеалізаціями: вони є лише еталонами, зразками, «чистими» типами, за допомогою яких ми намагаємося орієнтуватися в реальності, яка містить цілий спектр різноманітних «сумішей» та перехідних форм. Це зауваження стосується будь-яких наукових понять і класифікацій (в тому числі і в природничих науках). Критикувати поняття і класифікації за те, що їм у реальності не відповідають «чисті» типи, означає не розуміти самої процедури будь-яких визначень, понять та класифікацій.

По-третє, як традиції політичної думки, так і відповідні політичні ідеології зазнають суттєвих змін у часі та географічному просторі. Ці зміни бувають настільки значними, що можна поставити під сумнів існування хоча б мінімальної незмінної «серцевини». А відтак дослідники радше змушені звертати основну увагу на ті модифікації, яких дана традиція набуває у часі та просторі.