Національність і представницьке врядування

Можна говорити, що якась група людей є національністю, якщо цих людей об’єднує взаємне почуття симпатії, якого не існує між ними та людьми іншої національності, і тому з більшим бажанням вони поєднують свої дії між собою, ніж з людьми іншої національності, прагнуть підлягати одному і тому ж урядуванню і домагаються, щоб воно було або самоврядуванням, або врядуванням якоїсь частини людей з-поміж них самих. Джерелом цього почуття національності можуть бути різні причини. Іноді воно зумовлене спільністю раси та походження.

Однією з причин є проживання у даних географічних межах. Але найважливішим зі всього є спільність минулих політичних подій, спільність національної історії і, як наслідок цього, спільність спогадів -спільно пережитих гордощів і принижень, радощів та жалів, пов’язаних з тими ж самими подіями у минулому. І все-таки жодна із цих обставин не є необхідною та самодостатньою. Швейцарія має сильне почуття національності попри те, що люди в кантонах мають різне походження (different races), розмовляють різними мовами, сповідують різні релігії.

Сицилія впродовж усієї своєї історії відчувала себе у національному відношенні іншою, ніж Неаполь, незважаючи на спорідненість релігії, майже ту ж саму мову і значну кількість спільних історичних спогадів. Фламандську і Валонську провінції Бельгії, попри різне походження і відмінність мов, почуття спільної національності об’єднує більшою мірою, ніж та спільність, яку перша з них має з Голландією, а друга – із Францією. І все ж назагал національне почуття пропорційно слабшає в міру того, як зменшується дія однієї із причин, яка породжує його.

Спорідненість мови, літератури і, до певної міри, походження та спогадів зумовило значну силу почуття національності у різних частинах німецького народу, хоча фактично він ніколи не був об’єднаний під одним і тим же врядуванням; це почуття ніколи не дозрівало до того, щоб спонукати окремі держави позбутися їхньої автономії. Серед італійців спільність, хоча й далеко не повна, їхньої мови та літератури, поєднана з географічним розташуванням, яке чітко відокремлює їх від інших народів, та, мабуть, передусім наявність спільної назви – завдяки чому кожен, хто її носить, може поділяти всю славу минулих досягнень у мистецтві, війні, політиці і релігійній першості – спричинила в населення сильне національне почуття: хоча воно ще не досягло повної зрілості, але є достатнім, щоб породити ті великі події, очевидцями яких ми є. Це всупереч тому, що італійці мають різне походження і що вони ніколи, ні в минулій, ні в сучасній історії, не перебували під одним і тим самим урядуванням – за винятком хіба що тих часів, коли врядування охоплювало або намагалось охопити більшу частину відомого тоді світу.

Коли почуття національності досягає певної сили, постає primafacie* питання про об’єднання всіх членів даної національності під одним урядуванням й урядуванням окремим саме для людей даної національності. Цим сказано тільки те, що питання врядування мають розв’язувати ті, хто підлягає врядуванню. Навряд чи можна назвати вільним якесь об’єднання людей, якщо не припускати, що люди самі вибирають, до яких саме колективних утворень вони згодні приєднатися. Та коли люди дозріли до вільних установ, постає життєво важливіше питання.

Вільні установи майже неможливі в країні, що складається з різних національностей. Серед людей, яким бракує почуття солідарності (fellow-feeling), особливо якщо вони читають та розмовляють різними мовами, не може існувати і спільна громадська думка, необхідна для діяльності представницького врядування. Впливи, які формують громадську думку – і, отже, визначають прийняття політичних рішень, – будуть різними у різних частинах країни. В одній частині будуть довіряти зовсім іншій категорії (set) лідерів, ніж в іншій. У цих частинах не одержать поширення ті ж самі книжки, газети, брошури, промови. В одній частині не будуть знати, які погляди та мотиви переважають в іншій. Ті ж самі події, ті ж самі законодавчі дії, та ж сама система врядування буде впливати на ці частини по-різному; в кожній із частин будуть більше остерігатися шкідливих щодо себе дій з боку іншої національності, аніж з боку спільного арбітра – держави.

Взаємна антипатія цих частин назагал буде набагато більшою, ніж загроза з боку уряду. Якщо одна із цих частин буде сприймати політику спільного уряду як обтяжливу, цього виявиться достатньо, щоб інша частина підтримувала цю політику. Навіть якщо всі частини зазнаватимуть утисків, жодна з них не буде мати довіри до інших, аби покладатися на них у спільному опорі; і хоча жодна із частин не матиме достатньо сил для опору самотужки, вона буде схильна думати, щозможе здобути переваги для себе, якщо досягне більшої прихильності з боку уряду передусім до себе, на противагу іншим. Більше того, у даному разі не існуватиме найважливішої і найбільш ефективної гарантії як крайнього засобу проти урядового деспотизму – взаємної симпатії армії та народу. Військо є частиною будь-якої спільноти, в якій, у відповідності з самою її природою, відмінність між співвітчизниками й іноземцями є найглибшою та найважливішою. Адже якщо для решти народу іноземці є просто чужинцями, то для солдата вони є людьми, з якими в певний момент доведеться боротися на життя й на смерть.

Ця відмінність для солдата є відмінністю між друзями і ворогами – чи, можна навіть сказати, відмінністю між співвітчизниками та якимось видом тварин: бо ж єдиним законом у ставленні до ворога є сила і єдиною милістю, як це маємо також у ставленні до тварин, є вияв простої гуманності. Якщо солдати на рівні своїх почуттів ставляться до половини чи трьох четвертих населення даної держави як до іноземців, то вони не вагатимуться у їхньому підкоренні й не вимагатимуть підстав для таких дій – як це роблять з тими, кого оголошено ворогами. Армія, що складається з різних національностей, знає тільки один різновид патріотизму – вірність прапору. Такі армії були катами свободи впродовж усієї новочасної історії. Єдине, що пов’язує їх, – це їхні командири та уряд, яким вони служать; і єдиною ідеєю громадянського обов’язку, якщо вони взагалі мають таку ідею, є виконання наказів. У такий спосіб уряд, тримаючи угорські військові частини в Італії, а італійські в Угорщині, міг правити в обох частинах залізною рукою іноземних завойовників.

Якщо б хто-небудь сказав, що таким чином установлено занадто велику відмінність між обов’язком щодо співвітчизників і обов’язком щодо людей взагалі, і що таку відмінність слід вважати скоріше ознакою дикості, аніж цивілізованості, та що її варто заперечувати зі всією енергією, то я цілком підтримую такий погляд. Але цієї мети, цілком гідної людських домагань, аж ніяк не можна досягати, за сучасного стану цивілізації, застосовуючи якусь форму насильства, аби втримувати різні національності під одним урядуванням. У варварських суспільствах це питання розв’язувалося дещо інакше. У таких суспільствах уряд зацікавлений, щоб якось послабити взаємну антипатію між племенами, аби зберегти мир і полегшити керування країною. Та коли вже існують вільні установи чи коли якийсь із народів, штучно об’єднаних в одній державі, прагне їх створити, зацікавлення уряду набувають цілком протилежного напрямку. За таких обставин він стає зацікавленим у тому, щоб зберігати та розпалювати взаємні антипатії, аби таким чином відвернути утворення коаліцій між різними народами та мати можливість використати деякі із цих народів для упокорення інших. Австрія протягом життя одного покоління перетворила цю тактику в основний спосіб урядування; про те, з яким успіхом вона була застосована під час віденського заворушення та угорської революції", тепер загальновідомо. На щастя, сьогодні існують деякі ознаки того, що загальний поступ досяг такого рівня, коли успішність подібної політики стає неможливою.