Що таке народ у вищому розумінні

Чотири останні промови відповіли на питання: хто такі німці на відміну від інших народів германського походження? Доказ, який треба вивести з усього цього на підтвердження цілого нашого дослідження, буде остаточний, коли ми ще й відповімо на питання: що таке народ? Це останнє питання подібне, – так само як подібна й відповідь на нього, – до іншого, яке часто ставлять і на яке дуже по-різному відповідають, а саме: що таке любов до батьківщини чи, правильніше було б сказати, що таке любов окремої людини до своєї нації?
Якщо ми досі провадили своє дослідження правильно, то нам має стати ясно, що тільки первинний німець, а не закореніла в путах свавільних приписів людина, дійсно належить до народу й має право покладатися на нього і що тільки він здатний на справжню й розважну любов до своєї нації.
Щоб прокласти шлях до відповіді на це питання, ми обміркуємо спостереження, яке, на перший погляд, не має жодного стосунку до сказаного досі.

Релігія, як ми вже зауважили в нашій третій промові, може перенести людину, сповнену віри, понад усі часи й понад теперішнє, чуттєве існування, не завдавши, проте, ані найменшої шкоди правдивості, моральності і святості її життя. Завше можна – також і тоді, коли ми твердо переконані, що вся наша діяльність у цьому світі не залишить після себе ні найменшого сліду й не дасть ніякого плоду, ба навіть коли певні, що божисте обернули навпаки, зробили його знаряддям зла й використовують для ще більшого розбещення люду, – завше можна, кажу, продовжувати ту діяльність, аби тільки підтримувати божисте життя, яке спалахнуло в нас, і з огляду на вищий лад речей у майбутньому світі, де ніщо з того, що сталося з Божої ласки, не пропаде намарне. Так, наприклад, віра в небо апостолів і взагалі перших християн уже за життя цілковито відвертала їх від землі, і вони зовсім відмовлялися від таких прина-лежних їй справ як держава, земна вітчизна і нація, навіть не звертали на

все це ніякої уваги. І хоч яке це можливе і хоч як легко й радісно пристає на це віра, визнаючи, якщо вже така непохитна воля Божа, що ми не повинні мати земної вітчизни і мусимо бути в цьому світі лише упослідженими слугами, а все ж таки це не природний стан і не правило світового поступу, а рідкісний виняток; а ще це дуже викривлене трактування релігії, яке, між іншим, дуже часто трапляється в християнстві, коли воно відразу ж, незважаючи на обставини, проголошує цю відмову від усього, що стосується держави й нації, справжньою релігійною настановою. В такому становищі, якщо ця настанова справжня й щира, а не навіяна релігійною мрійливістю, земне життя втрачає всю свою самодостатність і стає тільки сходинкою до справжнього життя та важкою пробою, яку витримують лише з покори й відданості Божій волі, і тоді правда те, що безсмертні духи, як багато хто уявляє собі, тільки за кару опинилися в земних тілах, наче у в’язниці. За нормального стану речей, навпаки, земне життя саме повинне бути справжнім життям, якому можна радіти і яким – звичайно, в очікуванні вищого життя – можна з вдячністю втішатися; і хоч релігія справді є втіхою для невільника, протизаконно позбавленого волі, все ж таки релігійність насамперед полягає в тому, що вона спонукає виступати проти невільництва і, наскільки це можливе, не дати звести значення релігії до самої лише втіхи для невільника. Тиранові, мабуть, випадає проповідувати релігійну покору й відсилати на небо тих, кому він не хоче дати бодай найменшого місця на землі; ми ж повинні не квапитись переймати такий погляд на релігію, а, якщо зможемо, не дати нікому обернути землю на пекло, щоб викликати ще більшу тугу за небом.

Усім хочеться знайти небо вже на цій землі, наповнити вічним свої будні, прищепити й виплекати навіть у минущому неминуще, і то не тільки у незбагненний спосіб поєднуючи з вічністю нездоланну для смертних очей прірву, а навіть у спосіб, видимий для самого смертного ока, – і це природний потяг людини, що йому може стати на заваді хіба якесь лихо.
Дозволю собі почати з відомого всім прикладу. Яка людина шляхетного напряму думок не хоче у своїх дітях і знову в дітях тих дітей повторити своє життя по-новому, краще й бездоганніше, коли вона вже давно помре; уберегти від смерті той дух і розум, ту мораль, які за її життя, мабуть, відлякували все спотворене й зіпсоване, – уберегти, додаючи сили чесності, розворушуючи млявість, підіймаючи на дусі зневіру, – і прищепити їх у душі нащадкам як найкращу свою спадщину для потомства, щоб і воно передало її колись далі ще поліпшеною і побільшеною? Яка людина шляхетного напряму думок не бажає чином або думкою посіяти добре зерно в нескінченну, безперервну низку поколінь сво

го роду, дати їм щось нове, чого досі не було, що лишиться в часі і стане невичерпним джерелом нових творінь, оплатити своє місце на землі й дарований їй короткий відтинок часу чимось таким, що існуватиме на ній вічно; отже, вона, як саме ця людина, хай навіть і не названа в історії, – бо прагнення посмертної слави є ницою пихою, – усе-таки буде свідома того, віритиме в те, що лишила видиме свідчення свого перебування в цьому світі? Яка людина шляхетного напряму думок не хоче цього? -казав я; але ж світ треба трактувати і влаштовувати згідно з потребами людей тільки такого напряму думок, бо вони є взірцем того, якими мають бути всі, і тільки задля них узагалі існує світ. Вони – його ядро, і ті, що думають інакше, як частина цього минущого світу також існують тільки задля них, а отже, поки думають, мусять орієнтуватися на них до тієї хвилини, коли стануть такі, як вони.

Ну, а що ж може стати запорукою цих завдань і цієї віри шляхетної людини у вічність і неминущість її діла? Звичайно, тільки такий лад речей, який вона може визнати вічним через його самодостатність і здатним прийняти в себе вічне. А таким ладом є – щоправда, її неможливо укласти в якесь поняття, але вона таки існує – особлива духовна природа людського оточення, з якого та людина вийшла сама з усіма своїми думками і діями та зі своєю вірою у вічність сподіяного, народ, із якого вона походить, серед якого сформувалася і стала тим, чим вона є. Бо хоч безперечно правда, що діло тієї людини, коли вона справедливо претендує на вічність, – не просто наслідок духовного закону її нації і не зводиться до самого того наслідку, а є чимось більшим за нього, оскільки випливає безпосередньо з первинного, божистого життя, – то так само правда, що те більше від самого початку, ще тільки набираючи рис видимого явища, підпорядковувалося тому особливому духовному законові й лише відповідно з ним набувало свого чуттєвого виразу. Тому самому природному законові підлягатимуть, доки існує цей народ, і всі подальші вияви божистого в ньому, і за цим законом вони набиратимуть форми. Але внаслідок того, що й та шляхетна людина була тут присутня і так діяла, сам цей закон і далі є визначальним, а її діяльність стала його тривалою складовою часткою. Так само і все, що діятиметься потім, повинне буде підпорядковуватися тому законові й долучатись до нього. Отже, та людина певна, що її досягнення і вдосконалення лишаються в її народі, доки він існує, і стануть тривалою основою, що визначатиме весь його подальший розвиток.